Хто б подумав, що співуче материнське слово може стати джерелом розбрату, більше того – призвідником збройного протистояння співвітчизників… Жахливий парадокс: найважливіший інструмент суспільного прогресу, покликаний єднати, а не ділити, виявився нездоланним каменем спотикання, розчахуючи нас на непримиренні табори й реально загрожуючи першоосновам спільної державності! Де ж вихід?
Між «бандерівцями» і «ватниками»
Тривале нехтування етнічно-духовними потребами, отримане у спадок від колишнього Союзу, нічому не навчило керманичів незалежної України. Як результат, різноплемінні, багатомовні співгромадяни почали ділитися не за особистими якостями (порядний чи підступний, надійний чи лицемірний), а за незалежними від власної волі – мовою, національністю, походженням (східняк-західник), свідомісними традиціями. Вибух протиборства став лише справою часу. Що нині й маємо у вигляді трагічної кримсько-донецької кризи… Її відлуння драматичними колами розходиться зусібіч. Скажімо, хіба, з’ясовуючи стосунки, придніпровці не наводять останній аргумент – брутальну, принизливу для національної гідності опонента образу? Та й є у кого «вчитися». Досить послухати радіо- і телепередачі із зони АТО: «фашисти», «бандерівці», «укри» – лунає з «того» боку; «терористи», «недолюдки», «ватники» – з нашого. Причому під цю ганебну «компліментарність» нерідко підводиться своєрідна теоретична основа. Так, якось натрапив на номер газети «Русский мир» з розлогою статтею «Украинская катастрофа» луганського публіциста Владислава Карабуліна, де на повному серйозі стверджувалася «несостоятельность изобретённой в Галиции «мови». Себто української. Чи ж приємно було вихідцю з доброго козацького роду довідатися про сеє «відкриття» щодо походження озвученої душі свого родоводу? І не від якогось закордонного недоброзичливця, а майже земляка-колеги… Зворотно – аналогічний пасаж із брошури Сергія Коваля «То яка ж мова вторинна і зіпсована?»: «Сучасна російська – це пародійне середньовічне «есперанто», штучно створене на базі русинської (української) мови і посутньо «статарщене» після того, як Московсько-Суздальські землі потрапили в залежність від Орди». На жаль, подібні «кочки зору» широко мусуються не лише газетярами, а й політиками, поглиблюючи й без того жахливу прірву між народами-сусідами, котрі просто не в змозі кудись подітися один від одного і, зрештою, приречені таки знайти спільну мову у стосунках. Інакше – ослаблення, руйнація, а то і самознищення…
Як стати цивілізованим патріотом?
Мені однаково відразлива будь-яка національно-культурна нетерпимість – стосовно братів-українців чи найнесимпатичніших «чужинців» Переконаний: нема нічого негіднішого за намагання принизити когось, а завше – цілий народ, шпетячи його найдорожчу свідомісну ідентичність – словесність. Навіть у відповідь на зворотні великодержавні закиди. Бо це, найперш, принижує себе ж: любов до рідного осереддя несумісна з упослідженням іншого, тим паче з яким спільно топчеш одну землю, ділиш один хліб. І взагалі, найбагатша, найдосконаліша, наймелодійніша – СВОЯ мова: українцеві – українська, росіянину – російська, румунові – румунська. Спробуй-но заявити, наприклад, німцеві та чукчі про «кострубатість» першого і примітивність другого засобу спілкування… Переконаний: нам конче потрібно переходити на рейки ЦИВІЛІЗОВАНОГО ПАТРІОТИЗМУ, себто такого, який, плекаючи й оберігаючи праотчу духовність, за жодних обставин не опускається до ганення чужого надбання. Адже обмацьканий жовчю камінь, пошпуренинй у двір сусіда, рикошетом відскочить на твоє обійстя. Знаменно, що такий підхід виявився неприйнятним як для процитованого російського шовініста, так і для його українського візаві-русофоба. Недарма кажуть: крайнощі завжди сходяться… А чи можна їх звести на більш конструктивній основі?
Побудуймо запорізьку Швейцарію!
Вельми повчальний досвід підказує всесвітньо відомий футуролог і економіст, бездоганний патріот України Богдан Гаврилишин. Аналізуючи у знаменитій доповіді Римському клубові «Дороговкази в майбутнє» чинні моделі державного устрою, він особливо прихильно ставиться до прикладу своєї другої Батьківщини – Швейцарії. Однією з основ її стабільності й добробуту за подібної до нашої національно-мовної строкатості, на його переконання, є те, що там «більшість задовольняє потреби меншостей. Це питання не конституції, а угоди, взаєморозуміння. Щоб підтримувати єдність, слабший має відчувати захищеність». Іншими словами, у цивілізованій поліетнічній країні гарантом прав нацменшин, у тому числі й культурних, має виступати титульний етнос. І, відповідно, першим реагувати на некоректність зі своїх лав. Тоді й «супротивній» стороні доведеться діяти аналогічним чином. Виграють же всі співгромадяни – і «свої», й «чужі». Наочне підтвердження – найтриваліше у світовій історії (сімсотрічне!) мирне співіснування таких різних швейцарців. А чим ми гірші? Зокрема, чому б у багатоетнічному Запорізькому краї не розширити свято рідної мови на інші спільноти – росіян, поляків, чехів, греків, болгар, білорусів, започаткувавши відповідні національно-культурні осередки? Не продумати можливість створення різних просвітницько-культурних форм навчання у місцях їх компактного проживання? Не налагодити зв’язки з їхніми історичними теренами? Певен: в умовах активного функціонування національного самопочуття зменшиться й число бажаючих шукати деінде «землю обітовану», а завше –подаватися в сепаратисти…
Юрій СКИБА, м. Дніпрорудне
Комментарии:
нет комментариев