Благодійний фонд "Щаслива дитина" завдяки вашій підтримці продовжує знайомити дітей прифронтового міста з красотами Карпат.
18-24 липня 2025 група запорізьких дітей в рамках проекту "Клубок" відправилася на Буковину. Спочатку діти провели адаптаційний день на турбазі в селі Самакова (за це окрема вдячність Тарасу з клуба "Сайгон" та голові Конятинської громади Олексію Івановичу Скрипчуку). Місцева вчителька та краєзнавець Марія Карповець познайомила дітей з гуцульськими звичаями та діалектом, а потім ми вирушили на екскурсію до найстарішої хати села. Місцева жителька, якій 89 років, розповіла про життя за румунських часів, коли в селі не було електрики, а радянська влада намагалася загнати всіх у колгоспи.
Наступного дня ми здійснили перехід на вершину хребта до полонини Байкалівка (висота 1250 м), де нещодавно встановили величезні карпатські гойдалки та збудували колибу. Перший підйом був нелегким для дітей, навіть беручи до уваги, що більшу частину рюкзаків Тарас на джипі підняв прямо до полонини. Навігатор та карти повели нас до закинутої дороги, тому метрів 400 довелося йти прямо по руслу струмка. Але все це був важливий і цікавий для дітей досвід.
Розбивши табір прямо під полониною, діти повечеряли та вперше відчули справжній смак туристичного життя. Більшість дітей вперше приймала участь у такій подорожі.
Наступного дня вершиною хребту ми дійшли до високогірного села Випчина.
На жаль, зараз село закинуте, там лишилося лише кілька занедбаних хат. Але тут, на висоті 1240 м є діюча церква та гостьові будиночки біля неї. Ця церква діє лише раз на рік, на свято Петра і Павла 12 липня. Тому це село зараз називають «селом одного дня». Сюди збираються як колишні жителі села, так і мешканці інших сіл і туристи.
Люди підіймаються ЗИЛами та джипами по майже непрохідним крутим дорогам, і це реально екстремальне завдання. Детальніше про це йдеться в сюжеті Дмитра Комарова.
Ми ж подолали цей шлях пішки. У самому селі, як і на шляху до нього, не зустріли жодної живої душі. Це — справжня дика місцевість... Місцеві жителі не змогли жити на такій висоті, без світла, доріг, інтернету. Хоча колись в селі було понад сто хат, а також клуб і школа.
Ми повечеряли у гостьовому будиночку, який був відкритим. Частина групи в ньому і заночували, а інші спали у наметах. Наступного дня нас очікував доволі довгий шлях до озера Буковинське Око та села Ніжній Ялівець, звідки на вантажівці групу мали відвезти до цивілізації.
Ми залишили село одного дня, поспілкувавшись з дивовижною природою, насолодившись вечірнім видом сонця, що сідало за Чорногорський хребет між Піп Іваном і Говерлою.
На третій день походу ми спустилися до села Нижній Ялівець, та побували на озері Гірське (або Буковинське) Око. Дехто навіть наважився скупатися в його прохолодній воді. Глибина його від 10 до 12 метрів, а температура води подалі від берега низька, до 14 градусів.
Увечері третього дня за нами приїхала вантажна машина та доставила нас в кузові назад до бази в Самакова. Це була, м'яко кажучи, незабутня та екстремальна двогодинна поїздка жахливою, мокрою гірською дорогою під яскравим зоряним небом над головою.
Назад діти поверталися автобусом до Хмельницького, тому що транспортний колапс Укрзалізниці не дозволив нам придбати квитки від Ворохти або Чернівців.
Ми ще раз дякуємо всім, хто фінансово підтримує нашу туристичну програму "Клубок". Подібні подорожі - це ковток свіжого повітря для дітей з прифронтового Запоріжжя. Діти не тільки відпочили від постійних тривог та обстрілів. Вони пройшли випробовування похідним життям, повірили в себе, а також багато чого узнали про гори та природу Карпат. Тепер вони знають про життя Гуцульщини та Буковини не з підручників, а з власного досвіду.
Хтось з дітей полюбив подібні подорожі, а хтось - зрозумів, що це не для нього. Але для всіх пам'ять про ці декілька днів залишиться на все життя.
Комментарии:
нет комментариев