Більше двох років у нашій країні іде війна, яка вже забрала сотні тисяч життів, а мільйони змінила. І поки наші військові мужньо б’ються з ворогом долі їх сімей складаються абсолютно по-різному. У когось не залишилось дому і вони були вимушені поїхати до рідних на захід України, хтось залишився у своєму домі навіть після приходу на ту територію окупантів, а хтось продовжує жити далі, як і раніше. Є і такі сім’ї, які від страху постійних прильотів не витримують і виїжджають за кордон. І якщо на початку війни майже всі країни Європи охоче приймали біженців з України, надавали їм різнобічну підтримку, допомагали інтегруватися у їхнє суспільство зараз ми все частіше чуємо, що та чи інша країна обмежує виплати Українським біженцям, перестає приймати людей, відкликає пільги. То ж ми вирішили поспілкуватися з українкою, яка виїхала до Німеччини і дізнатися безпосередньо з якими перешкодами, чи проблемами можуть зіштовхнутися українські біженці сьогодні.

Інно, як давно ви приїхали?

Ми заїхали до табору біженців 5-го квітня, а в Німеччину приїхали 3-го.

Тобто ви не одразу заселились у табір?

Ні. Пару днів гостювали у друзів.

Табір вас не міг прийняти, чи ви просто за власним бажанням у них залишалися?

Табір спокійно міг нас з малим прийняти, просто ми вирішили трошки поспілкуватися з друзями, щоб вони підказали нам, що і як там.

Тобто вони також пройшли через цей табір і ви вже мали деяку допомогу, хоча б консультативну?

Так, вони виїхали всією сім’єю ще у грудні. Пройшли весь процес легалізації і зараз вже на соціальному житлі. По суті від них я і дізналася про цей табір.

Що для вас стало ключовим у прийнятті рішення до такого кроку?

Ми жили досить близько до заводу ЮМЗ і протягом усієї війни ми регулярно ставали свідками, як туди намагаються поцілити ракетами. Інколи вдається, а інколи вибухи трапляються не на території самого заводу. Ви чули, я думаю, і про підірвану вулицю Криворізьку і про басейн. Останньою краплею став прильот по ТРЦ Appolo. Тоді ще і пологовий будинок постраждав, тоді і нас зачепило, але слава Богу всі живі. Після цього трошки привели до ладу справи і поїхали.

Тобто вам просто не стало сил витримувати постійну небезпеку?

Останнім часом вибухів стало значно більше і вони значно потужніші ніж раніше. Дуже важко було полишати своє минуле життя, але треба жити далі. Той факт,що нам урізають допомогу технікою не надає мені впевненості, що стане краще. За рахунок чого ми зможемо захиститись від ракет? Можливості якимось іншим способом захистити і своє життя і життя своєї дитини у мене немає, тому і вирішила поїхати.

Інно, розкажіть будь ласка про свій шлях, як ви добиралися, які можливо були перешкоди?

В Дніпрі ми сіли на потяг Запоріжжя – Пшемисль. В Пшемислі зійшовши з потягу пройшли митний контроль. Від залізничного вокзалу перейшли до автовокзалу, він там недалеко, метрів сто. Сіли на автобус до Берліна. У Берліні була пересадка на інший автобус, на якому доїхали до Ноймюнстру. А там вже мене забрали друзі, які домовились про авто.

А як ви вирішували мовне питання, чи було складно?

Так, до самого табору мені не попадалися працівники, які б розуміли українську, або російську. Була вимушена згадувати шкільну англійську, так більш-менш знаходили розуміння.

Розкажіть будь-ласка про табір , що це за місце, де знаходиться?

Табір знаходиться біля селища Seeth, це на півночі Германії, північніше Гамбурга. Дуже гарно тут. Працівники ввічливі, багато хто розмовляє російською, але багато з ким приходиться спілкуватись за допомогою перекладача. Ще я трохи знаю англійську – це також дуже полегшує спілкування.

Скажіть, я так розумію, приймають всіх, чи є якісь обмеження?

Ну наскільки я знаю, якщо проблем з документами немає і ти не в розшуку і нічого не накоїв, то перешкод немає. Хоча я чула, що вчора одну жіночку завернули. Здається вона вже десь в якомусь таборі реєструвалась і щось там у неї через це з документами не все добре.

А які ж саме потрібно документи мати, і взагалі який потрібно мати пакет документів на шляху від України до реєстрації в таборі?

Фактично лише закордонний паспорт. І якщо є дитина свідоцтво про народження.

Тобто цього достатньо, що б добратися і вільно перебувати на території Німеччини?

Доїхати — так, достатньо, а от перебувати на території країни ти маєш право 90 днів, здається. Що б мати можливість тут знаходитись довше потрібно цілком пройти процедуру рєстрації у таборі.

Якщо коротко, з чого складається ця процедура?

Прибувши до Німеччини ти реєструєшся в таборі, просиш тимчасовий захист по “§ 24 Закону о правовому статусі іноземців у Німеччині”. Живеш в таборі поки тобі не знаходять соціальне житло, зазвичай це чи кімната в гуртожитку, чи якась квартирка, можуть дати і кімнату в будинку для літніх. Тим часом ти можеш підшукувати для себе підходяще житло, але у рамках бюджету. Далі тебе або відправляють на курси німецької мови, або вже знаходять роботу і перекладають питання вивчення тобою німецької мови на плечі роботодавця.

А що з матеріальним забезпеченням?

Поки ти в таборі ні за що не платиш. Житло, їжа все безкоштовно. Раз на два тижні ще й дають кишенькові гроші близько 85 євро на людину. На соціальному житлі тобі також виділяють кошти за комуналку, за те що б розрахуватися за житло, і дають певну суму на продукти. Розмір суми виключно індивідуальний, залежить від розміру і складу сім’ї. Так же і з уже повноцінним житлом. Ти починаєш самостійно розраховуватись лише коли є повноцінна зарплатня. А так – ти на утриманні німецьких платників податків. Змінюються лише служби, які виділяють на тебе кошти.

Які у вас на даний момент можливо існують проблеми?

Та як таких мабуть і немає. Як би це не прозвучало несподівано, мабуть найбільша проблема – це де-які співвітчизники. На жаль, не всі, скажімо так, жителі табору розуміють, що вони тут роблять. Вибачте, у нас в країні війна, військові сотнями гинуть на передовій, вибухають школи з лікарнями, прилітають ракети по електростанціям, після чого міста сидять без світла, будинки “складаються” під’їздами, випадкові жертви, кров, біль, хтось в одну мить втратив все, що наживав ціле життя, після ракети в його будинок, німецький народ створив табір для людей, які страждають від цього, за свої кошти, організував, годує нас, дає ще й гроші, дає прихисток, що б не жили під обстрілами, а знаходяться люди, і таких чимало, які вважають що для них мало роблять.

Що ви маєте на увазі?

Ну є люди, які ходять і створюють проблеми адміністрації, висказують постійне невдоволення, вимагають якихось додаткових “плюшок”. Ось буквально вчора у столовій стала невільним слухачем такого діалогу: “- А ковбаси на вечерю не дали. – Так вони тут зовсім вже ох…ли! Я ось раніше приїжджала, так вони суху ковбасу давали, потім стали “варьонку”, а зараз і її не завжди кладуть”. Тобто, ви розумієте, вона сюди їздить не рятуватись від війни, не від крайньої необхідності, а просто як в санаторій. Пожити, поїсти безкоштовно, отримати за це євро і все. І потім такі ж “біженці” влаштовують тут попойки, включають на всю катушку пісні про “калину” і “вільних людей”, і з триповерховим маттючам розмірковують, як вони підтримують Україну. Звісно ж така поведінка не влаштовує адміністрацію табору. Звісно ж вони дивуються як можна просити “захисту” і так себе вести. Тут дається можливість і працювати, і вивчати мову, і найголовніше – жити, жити у безпеці, а завдяки деяким нашим співвітчизникам у німців складається враження що українці всі такі ліниві і обнаглівші. Багато хто з мешканців табору веде себе просто жах… Це і є мабуть головна проблема для мене, що не дивлячись на те, що стараєшся бути вдячною, приносити якусь користь місцевому суспільству, наприклад на волонтерських засадах тут працюю в кафе, все одно в очах місцевих ми такі ж невігласи.

Те що ви співпрацюєте з адміністрацією, якийсь бонус вам дає?

Хоч і символічно, але він оплачується. 85 євроцентів за годину, проте не дуже багато годин дозволяється працювати. До пральні можна позачергово звертатись. Пообіцяли видати подяку при виїзді (сміється).

Плануєте залишитися в Німеччині, чи після закінчення війни все ж повернетеся до України?

Не знаю. Заради Артемки, його майбутнього, можливо і залишитись було б краще, а мене звісно ж тягне до України. Ще не вирішили.

Ось така життєва історія простої української сім’ї, не найгіркіша і не найщасливіша, проте для людей це ціле життя.

Олександр Цебратенко